Публічний скандал — ось що є образою; грішити мовчки — то не гріх.

Перша й найтяжча кара для того, хто згрішив, — сам гріх.

Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким. Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш — не покаєшся. То що — дурні люди їх писали?

Коли пороки покидають нас, ми тішимося думкою, що це ми їх покинули.

Є два головні людські гріхи, з яких походять усі інші: нетерплячість і лінощі.

Адам був лише людиною — цим усе й пояснюється. Він хотів яблука не заради яблука, а лише тому, що воно було заборонене.

Гріх проступає на обличчі людини. Його неможливо приховати.

Порок лишає в душі каяття, наче виразку на тілі, що без упину роз'ятрює себе й кровить.

Хто з нас сотню разів не ловив себе на тому, що коїть щось підле чи безглузде лише тому, що знає: так не можна?

Пізнати свій гріх — початок спасіння.

Той, хто ніколи не грішив, ніколи не знав і спокуси. А той, хто не знав спокуси, не знав і себе.

Якщо душу лишили в темряві, у ній чинитимуться гріхи. Винен не той, хто грішить, а той, хто створив темряву.

Що страшніші гріхи, то невідпорніша привабливість грішників.

Є лише два роди людей: праведники, які вважають себе грішниками, і грішники, які вважають себе праведниками.

Кажу собі: а мо’, це й не гріх. Мо’, просто люди такі. Мо’, дарма себе бичуємо, виганяючи диявола.

До чорта! Нема гріха і нема чесноти. Є просто речі, які люди роблять. Це все частка одного й того ж. І є речі, від яких приємно, а є такі, від яких неприємно, але як кожна людина маю право це сказати.