Єдине, що не давало йому не те що загинути... загинути не штука... озвіріти, зненавидіти весь рід людський... це потаємна віра у Бога, яка зігрівала змучене серце шукача-правдолюба.
ВіраАнатолій Дімаров, цитати
Тож пишу, що почув, що сам трохи домислив: домисел — як ота нитка, без якої не пошиєш ніякої одежини, якою б простенькою вона, одежина ота, не була.
ПисьменникиСкільком з них ми завдячуємо тим, що в нас і цибулька свіженька не переводиться, і бурячок, і капуста, й квасоля, і морква, і м’ясце, і сальце, і молоко, й сметана...
ЇжаЧорні хмари, що наче кипіли у величезному казані, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися сліпучими блискавицями, і оглушливий тріскіт ще більше підганяв нас.
ДощЗабачивши один одного, вигинають дугами спини, ставлять трубами хвости, наїжачують вуса, оскаженіло вищать, шкребуть кігтями землю.
КотиПочну, мабуть, з того, що міста на Вкраїні ніколи не бувають власне містами. Вирослі здебільшого з сіл, вони їх ніколи не зрікаються, як дерево не зрікається свого коріння, яким би могутнім воно, дерево це, не було.
МістоЯ писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання.
ПисьменникиСмужка світлішала й світлішала, розсуваючись уздовж та вшир, крізь прозору шпарку полилося світло: спершу маленькою цівкою, потім струмком — довкола швидко розвиднялося, й проступали поля, незорані, а то й зовсім не скошені, поодинокі дерева, мов залишки темряви, що, рятуючись, згускла та й прибрала їхні обриси.
СвітанокІ сало ж було! Такого сала і цар, мабуть, не пробував. Ніжна шкуринка так і хрумтить на зубах, а саме сало — масла не треба. Внесеш його потім з морозу, наріжеш шматками та на хліб, ще з печі гарячий.
ЇжаПисьменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, хоч якою вона була б. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити.
ПисьменникиСпали всі люди довкола — сидячи, лежачи на рипучих дошках, що їздили то сюди, то туди; спав увесь ешелон, мов зачарований; спав, наче в казці, і вже здавалося, що той сон — не на ніч, не на кілька годин, а на цілі століття
СонТа сонце висне на тому ж самому місці і так же весело світить, і пальці у Тирлика теж починають рожево світитися, і сонячні Зайчики борсаються поміж ними, проскакують то в одне око, то в друге.
СонцеМороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників.
Зима
