У природи чимало способів нагадати людині про її скінченність, але найприголомшливіший — це нерухомість Білого Безмов'я.

Що доброго в літньому теплі, якби не зимовий холод, що надає йому солодкості?

Зима обертає на камінь і небесну воду, і людське серце.

Є багато такого, чому немає місця влітку, восени й навесні, — усе трохи сором'язливе й трохи дивакувате. Воно ховається цілий рік, а коли все тихе й біле, ночі довгі й майже всі сплять, — тоді воно з'являється.

Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників.

В цьому році зима не вдягала білої свити. Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.

Сном блакитним заснули поля, і долини, і гори, й діброви. Одягла білу шубу земля, білу шубу зимову.