Мені ти приснилась давно, ввійшла ти у думи мої. Я море люблю, бо воно нагадує очі твої.

Любові повний до нестями, мов непогасную свічу, там, за далекими світами, нову я зірку засвічу.

Якби помножити любов усіх людей, ту, що була, що є й що потім буде, то буде ніч. Моя ж любов — як день, не знають ще чуття такого люди.

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині. По садах пустинних їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні.

Люблю я море в шумний час прибою, коли воно за валом вал жене. Але ще дужче в чарах супокою люблю я море мрійне і ясне.

Мова - це душа народу, а народ без мови - не народ.

Учитель мій! Як ми тебе любили, як слухали тебе в полоні юних мрій! У пам'яті моїй тримає років сила твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

Я — квітка осіння… Дощі мене мочать, рве вітер мої пелюстки… І сонце на мене світити не хоче, тумани пливуть од ріки.

Дзвін шабель, пісні, походи, воля соколина, тихі зорі, ясні води — моя Україна.

Вивчайте, любіть свою мову, як світлу Вітчизну любіть, як стягів красу малинову, як рідного неба блакить.

Люблю весну, та хто її не любить, Коли життя цвіте, як пишний сад. І, мов у сні, шепочуть листя губи, І квіти шлють солодкий аромат.

Я Вас любив, а Ви ніколи Мене любити не могли, І от погасло сонця коло, Й мої троянди одцвіли.

А мова – це душа народу, народ без мови – не народ.

Сном блакитним заснули поля, і долини, і гори, й діброви. Одягла білу шубу земля, білу шубу зимову.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води...

Блукає осінь. Безгомінням цвіте її очей блакить, і у садах під вітром синім багняний плащ її шумить.

В далечінь холодну без жалю за літом синьоока осінь їде навмання.