І от, коли засяяло сонце, а дерева вибухнули листям так швидко, як буває в прискореному кіно, мене охопило знайоме відчуття, що з літом життя починається наново.

…дозрівати, як дерево, що не квапить своїх соків і спокійно стоїть під весняними бурями, не боячись, що за ними не настане літо. Воно настає.

Ще літо, але літо вже не живе. Воно завмерло: ніщо не в'яне, а осінь ще не готова почати.

Літо було нашою найкращою порою… тисяча барв на спраглій від спеки землі.

Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок... а тоді піднесеш до рота, скуштуєш – і воно враз розтопить зимовий холод у твоїх жилах…

Ти завжди чекаєш найдовшого дня в році, а потім його пропускаєш? Я завжди чекаю і завжди пропускаю.

Літо таки настає. Але приходить воно лише до терплячих, що стоять так, ніби перед ними вічність, — безтурботно тихі й просторі.

І сиділи вони вдвох, дорослі, а все ж діти, діти серцем, а надворі було літо, тепле, благодатне літо.

Літо збиралося в повітрі, вітер мав саме той дотик, світ дихав довго, тепло й повільно.

Літо росте й проростає крізь все, — Ссуть коріння і пружаться віти, Кожна квітка солодку ваготу несе, Туго — персами воздуху — вітер.

Тримай літо у своїй руці, налий літо в склянку, звісно, маленьку склянку, найменший дзвінкий ковток, для дітей; зміни пору року у своїх венах, піднявши склянку до губ і нахиливши літо всередину.

Настав суботній ранок, і весь літній світ був яскравий, свіжий, сповнений життя. У кожному серці бриніла пісня.

Зеленою була тиша, вологим було світло, місяць червень тремтів як метелик.

В глибині зими я нарешті зрозумів, що в мені є непереможне літо.

На початку червня світ листя, трави й квітів вибухає, і кожен захід сонця не схожий на інший.

На небі сонце – серед нив я. Більше нікого.

Оренда літа має надто короткий термін.