Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни халуп стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло.

Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно.

Але сонце не згасло. Горить, Незворушне, байдуже тіло, І освітлює тишу безсилу Летаргічних століть.

Сонечко підбилося вгору і розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях.

Та сонце висне на тому ж самому місці і так же весело світить, і пальці у Тирлика теж починають рожево світитися, і сонячні Зайчики борсаються поміж ними, проскакують то в одне око, то в друге.

Солодкий світ! Простір блакитно-білий і сонце — золотий небесний квіт.

Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?

Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому.