Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло...

Я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице.

Знаєш… коли дуже сумно, любиш дивитися, як заходить сонце.

Мабуть, сонце подібне на квітку
І цвіте годинку влітку.

Сонце теж заглядає у вигрібні ями, та не бруднить себе.

Відступи трохи, ти затуляєш мені сонце.

Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни халуп стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло.

Ти, велике світило! Чого було б варте твоє щастя, якби не було тих, кому ти світиш!

Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно.

Але сонце не згасло. Горить, Незворушне, байдуже тіло, І освітлює тишу безсилу Летаргічних століть.

Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння?

Сонечко підбилося вгору і розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях.

Та сонце висне на тому ж самому місці і так же весело світить, і пальці у Тирлика теж починають рожево світитися, і сонячні Зайчики борсаються поміж ними, проскакують то в одне око, то в друге.

Солодкий світ! Простір блакитно-білий і сонце — золотий небесний квіт.

Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?

Бронзове, величезне, воно викотилося з-за обрію. Клапті неба налилися гарячо-синім кольором. Джунглі палали у сонячному світлі, а діти, наче звільнені від пут, кинулися у вир весни.

Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому.