Місто являло собою лише великий корабель, повний люду, що вижив у знегодах, і весь той люд без кінця метушився, очищаючи свою плавучу оселю від бур'яну та іржі.

Начебто звичайнісінька квітка, бур'ян, якого ніхто не помічає. А от для нас – благородна рослина, кульбаба. Якщо довго на них дивитися – і очі пропалять.

Ми завжди на когось намарно чекаємо вдома. Ми завжди в чомусь не чуємо душі, що не може нам відповісти взаємністю. Минає час, і ми вже хочемо знищити це щось, чим би воно не було, аби тільки не краялося через нього серце.

Мабуть, сонце подібне на квітку
І цвіте годинку влітку.

Ти ціле життя пропрацював у полі, бо мусів там працювати, і якось скосив своє визріле власне життя. Ти знав, що воно твоє, і все ж таки скосив його. Потім ти повернувся додому, перевдягнувся у святошне, твоє серце зупинилося, і ти помер.

Він знав цю тишу. Він знав, що у будинку витає смерть. Це була смертна тиша.

«Я живий», – подумав він. [...] «Я справді живий! – думав він. – Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам'ятав!»

Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок... а тоді піднесеш до рота, скуштуєш – і воно враз розтопить зимовий холод у твоїх жилах…

Дощило сім років; тисячі тисяч днів повнилися дощем, потоками води і її стукотом, солодким та чистим падінням зливи, бурями, сильними настільки, що час від часу вода затоплювала острови.

Ти знаєш, що океан – це така собі велетенська сніжинка? Він міниться і переливається тисячами форм і барв, жодного разу не повторюючись.

Тварина не ставить життя під сумнів. Вона живе. Сама причина її життя - це життя; вона насолоджується життям і смакує його.

Тримай літо у своїй руці, налий літо в склянку, звісно, маленьку склянку, найменший дзвінкий ковток, для дітей; зміни пору року у своїх венах, піднявши склянку до губ і нахиливши літо всередину.

Роботу треба робити весь час. Кожного Божого дня. Без зупинок і без перерв. Треба косити щодня. І так аж до смерті, до смерті, до смерті.

Захід сонця люблять за те, що він зникає.

Не обов'язково спалювати книги, щоб знищити культуру. Достатньо змусити людей перестати їх читати.

Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що й інші теж помирають.

Морок. У цьому мороці якийсь безглуздий неввдчутний біль. А в болю цьому - жах.

Головний секрет творчості в тому, щоби ставитися до своїх ідей як до кішок – просто змусьте їх слідувати за вами.

Космічні подорожі збагачують життя, і все, що збагачує життя, варто робити. Це змушує вас хотіти жити вічно.

Смерть — справа самотня.

В душі я знав, що реальний Марс буде тим новим горизонтом, у який Біллі Бак, герой оповідань Стейнбека, задумливо вдивлявся, стоячи на узбережжі Тихого океану: велике „Підкорення Заходу“ закінчилось і перспективи дивовижних пригод почали невблаганно розсіюватися.

Я обіймаю себе. Сміюся, поки не заплачу, і плачу, поки не усміхнусь.

Бронзове, величезне, воно викотилося з-за обрію. Клапті неба налилися гарячо-синім кольором. Джунглі палали у сонячному світлі, а діти, наче звільнені від пут, кинулися у вир весни.

На світі п'ять мільярдів дерев, і під кожним деревом лежить тінь... Ніч – це і є вся ота тінь, що розповзається з-під п'яти мільярдів дерев!