Птахи перед смертю тужливо кричать, люди перед смертю говорять про важливе.

Усі вони чіпляються за життя, наважуючись звірити свій найбільший страх: що смерть уже на порозі, а до рота кожному з них уставлено дуло пістолета.

Обоє як живі, ніби сплять,— смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться — чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі...

Він уперше по-справжньому усвідомив, що йому, саме йому теж доведеться колись умерти.

Я сказав: "Доктор Гоніккер анітрохи не помер". Він просто перейшов в інший вимір.

Він опустився на коліна, закрив мертві очі, відсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола і — нагнувся низько-низько та й поцілував те пасемко... Він зробив це машинально. Ніби з рідним батьком прощався,— йому здалося, що оце їх тільки двоє лишилося в усьому світі й вже один з них мертвий...

Він знав цю тишу. Він знав, що у будинку витає смерть. Це була смертна тиша.

Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть – не зимне умирання.

Смерть виявилася солодкою; вона пахла вином і погладжувала їй волосся.

Сабіна не могла збагнути, чому мертвим хочеться мати над собою цю імітацію палаців. Кладовище, власне, було марнославством, перетвореним на камінь.

Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане. Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.

Ми всі помремо. Мета не в тому щоб жити вічно, а створити щось, що буде жити вічно.

Можна смерть лише смертю здолати, Тільки в цім таємниця буття.

Смерть — це не кінець життя; це лише брама до вічності.

Поклик смерті — це поклик любові. Смерть може бути солодкою, якщо ми відповімо на неї ствердно, якщо приймемо її як одну з великих вічних форм життя та перетворення.

Смерть просто наступна велика пригода.

Смерть не могла змагатися з грішми. Гроші зі смертю ішли різними дорогами.

Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий…

Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що й інші теж помирають.

Ми вмираємо лише один раз, але на такий тривалий період.

Прибави світові обернуться у дим І, зраджена життям, ти схилишся у горі, Що марно вік минув на бенкеті гучнім І ти на заході життя… Memento mori!

Смерть — справа самотня.

Смерть мене захоплює, так, це правда. Я не можу зрозуміти, чому вона не захоплює всіх — думаю, насправді вона зачіпає кожного, просто я про це говорю трохи відвертіше.

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Єдине, що трапляється точно - це смерть, полковнику.

Те, що є таким універсальним, як смерть, повинно бути благом.

Я не боюся смерті. Я був мертвим мільярди й мільярди років до свого народження і не зазнав від цього жодних незручностей.

Страх смерті випливає зі страху життя. Людина, яка живе повноцінно, готова померти в будь-який момент.

Будь-яка форма справжньої зради може бути остаточною. Нечесність може бути остаточною. Зрада своїх принципів може бути остаточною. Але ти просто говориш зараз. Смерть — ось що справді остаточно.

Смерть може бути найбільшим благословенням людини.

Здавалося, що дужче вона хоче померти, то більше віддаляється від неї смерть.

...смерть усюди ходить за ним, наступаючи йому на п'яти, однак усе ще не наважується доконати його.

Помиляємось якраз у тому, що смерть бачиться нам десь попереду: вона ж у значній своїй частці — вже позаду. Скільки віку прожито — стільки ж одразу бере його смерть.