І густа, широка, могутня радість, як вода у повідь, сповнює мою душу.

А думки на-диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стрівожених, наляканих; вони кидаються то туди, то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.

Весна — паскудний час, неспокійний, розхрістаний, безглуздий.

Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати забруднене, загиджене мною моє існування.

І в ту ж мить у мої очі б'є світло місяця. Він підліз до самого вікна і блідо посміхаючись, неначе пійманий на чомусь стидкому, не кліпаючи дивиться мені в лице.

Тепер я вже не гасну, лишаючись наодинці з собою; не хапаюсь до людей. Навпаки, мені здається, що тепер я з ними пригасаю.

Боже, як мало людині треба, щоб вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного струмочка в розстібнутім пальті; стоїш, прижмуривши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей соняшного, прилиплого тепла; слухаючи бо-зна що в собі й вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно.

Але тут моя казка кінчається: глухий біль, старий, як давня рана, болюче ниє в мені.

Мене самого зрадило життя, відібравши в мене молодість.

Моральність це рожева пудра на законах природи.

Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.

Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.

Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту.

Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни.

Ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.

Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя.

Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям.

Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.

Уявляю, як повинно бути нудно тій істоті, яка з обов'язку свого становища мусить бути безсмертна: це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмірає. І так вічно, вічно.

Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні.

Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість.

Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати.

А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі.

Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.

Соня — женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз тяжче, ніж з дурною й підлою.

І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім його.

Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини.

Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидує з неї все, що було колись брудного, й лишає собі тільки саме радісне, зворушливе.

Через що така наївна несправедливість — упадання перед матіррю, що любить свою дитину? Хиба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої трівоги, гордощів, пестощів, здатности віддати себе на катування?

Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, впертостю, гордостю.

Найпевніща ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.

Небо, як густо-синій шовк; на йому хтось розсипав живе срібло, й воно розбилось на безліч дрібних, тремких крапельок, що відбивають блакитним, зеленим і жовтяво-червоним світлом. Затишно й мирно під цим темним покровом.

Родина, діти, — от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої лоґіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного.

Та не може ж бути, щоб ви ніколи не думали про це, щоб ви не мали цеї плачучої туги матері, щоб ви не любили цею чудною, незрозумілою, прекрасною любов'ю ці крихітні руки, голівки, ці здивовано розплющені на світ оченята.