Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.

Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.

Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту.

Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни.

Ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.

Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя.

Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям.

Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.

Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні.

Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість.

Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати.

А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі.

Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.