І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…

Навіть власний біль не такий важкий, як біль за когось, через когось, викликаний кимось, посилений багатократно, подовжений безліччю відголосів.

Біль не минув. Навпаки — він посилився, став жорстоко-нестерпним.

Біль був захоплюючим жахом.

Мене однаково з усіма мучили й біль, і спрага, але мої страждання збільшувалися від того, що я ні на хвилину не переставав усвідомлювати, як страждають інші.

Її біль був позначений перебільшеним та загадковим незбагненним відчаєм, часто притаманним дітям.

Бо найкраще досягається ціною великого болю…

Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце…

Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль.

Притуплення болю на деякий час зробить його гіршим, коли ти нарешті його відчуєш.

Бо що свої болі – пусте. Світове горе велике.

Людину подеколи щось мусить боліти. Інакше людина не буде знати, як болить іншого і що іншого треба рятувати від болю.

Для вас, історики майбутні, наш біль — рядки холодних слів!

Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль.