Море — чорна грудка печалі, душа Мефістофеля наодинці.
Ти до мене прийшла не із казки чи сну, І здалося мені, що стрічаю весну.
Бо вже не я — лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу. То пропікає душу Україна — та, за котрою погляд марно рву.
Верни до мене, пам'яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою.
Добрий, о добрий дощ над містом грозою зринув... Нехай хоч на хвилю спочине гамір вулиць і площ.
Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль.
Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції.
За мною Київ тягнеться у снах. Зелена глиця і темнава червінь достиглих черешень.
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Лиш мати – вміє жити, аби світитися , немов зоря.
І сто, і двісті, і більше років наш інтелігент тільки те й робив, що творив усе спочатку. То була сама тільки ілюзія творення.
Хай життя — одне стернисте поле, але перейти — не помину.
Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль.
