Пам'ять — це щоденник, який кожен із нас носить із собою.

Спогади зігрівають зсередини. Але вони ж і роздирають на шматки.

Помираючи, люди лишають по собі дивні дрібні спогади.

Він був іще надто молодий, щоб знати: пам'ять серця стирає погане й побільшує добре, і завдяки цій хитрості нам щастить нести тягар минулого.

Нема скарбу дорожчого, аніж спільні спогади, пережиті разом тяжкі години, сварки, примирення, душевні поривання.

Хоч би скільки минуло часу, хоч би що сталося тим часом, є речі, яких ми ніколи не віддамо забуттю, спогади, яких ніколи не зітремо.

Пам'ять кожної людини — це її приватна література.

Від тих спогадів Андрієве серце набрякло, і він одчайдушно жене геть від себе те, що сьогодні сталося і що хоче перекреслити все найкраще в його житті, ношене, як найкращий скарб, при собі завжди і всюди.

Не знати тільки, чому з людини так повільно, так неперервно витікає сила життя, і чому з людського тіла остаточно не витікає пам’ять навіть під час амнезії?..

Річ не в тім, щоб забути. Навчитися треба іншого: як пам'ятати — і водночас бути вільним від минулого.

Щиро кажучи, вона не може пригадати свого життя впродовж останнього року. Так, ніби позбулася пам’яти, ніби не була собою, ніби просто весь цей час не була.

З моєї пам'яти, мимовільної з природи, вивітрилося кохання до Альбертини. Але, як мені здається, є ще й якась мимовільна пам'ять тіла, бліда і стерильна копія колишньої пам'яти, ще довговічніша за неї, подібно до того як декотрі звірі та рослини довговічніші за людину. Наші ноги й руки сповнені отерплих спогадів.

Він відчув, що його забуто, але не скороминущим забуттям серця, а іншим, жорстокішим і остаточним, добре йому відомим забуттям смерті.

І тоді щось відбулося у нього всередині, щось таємниче, владне вирвало його з корінням із того часу, в якому він жив, і понесло вплав незвіданими водами спогадів.

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли.

Верни до мене, пам'яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою.

Давні спогади й спогади сьогоднішні переплутувались, розмивалися, неймовірно збільшувалися, а потім раптово зникали, мов поринали у розхвильовану каламутну воду.

Здатність забувати означає здорову голову.

Різниця між хибними і справжніми спогадами така ж, як і для коштовностей: хибні завжди здаються найреальнішими, найяскравішими.

Я теж стою над таким урвищем, і по той бік – прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа.