Не знати тільки, чому з людини так повільно, так неперервно витікає сила життя, і чому з людського тіла остаточно не витікає пам’ять навіть під час амнезії?..

Але якось відкрив для себе дивну штуку: між тим, що гине горобець у кішчиних кігтях чи востаннє зітхає на цьому світі людина в обіймах Смерті — немає жодної різниці. І виходило, що Іванові мигтіло в очах не так від життя, як лише від смерті, повсюдну присутність якої він відчував майже фізично і в усьому.

Смерть не могла змагатися з грішми. Гроші зі смертю ішли різними дорогами.

Ти дивишся на мене каро — і груди протинає жар. Ти є мій Спас. І Божа кара. Ти любчик мій. І Бог. І цар.

Подеколи я думаю, що в житті на одну людину замкнених дверей таки забагато.

Людину подеколи щось мусить боліти. Інакше людина не буде знати, як болить іншого і що іншого треба рятувати від болю.

Тут такі дивні ці боги, тату, що й не знаю, чи я їх не прогнівила цими словами, але вони якось домовляються між собою про людину.