Петро — художник, він живе у світі образів та обрисів, у фактурах, вигинах і заламуваннях світла. Він милується грудками сирої землі, битим склом, калюжею розлитої нафти. А найдужче — мерцями, для яких робить пам'ятники. Хоча ні, найдужче — Аделею, для якої ще за життя збудував мавзолей.

Писання в якомусь сенсі — це викидання людиною назовні своїх кюв'єрових трубок. Порожнисті, вони набирають із зовнішнього середовища соків, набухають. Писання — це теж захисна реакція. Клейкі сіті слів ловлять і знерухомлюють у собі те, що так важко окреслити й осягнути: страхи, гнів, розпач, заборонені почуття, реакції на нестерпність життя.

Щиро кажучи, вона не може пригадати свого життя впродовж останнього року. Так, ніби позбулася пам’яти, ніби не була собою, ніби просто весь цей час не була.

Він увесь час почувався сонним, погано виспаним, хоча мав чітке відчуття, що прокинувся зовсім недавно, виринув із найгустішого намулу на дні, куди не досягає жоден промінь, де звуки повністю перекриті важкою товщею безвісти.

Їхнє порозуміння було абсолютним. Окремі дрібні розбіжності лише підкреслювали злагоду.

Це була довга й виснажлива подорож. Вона вичерпувала беззмістовністю, тягнулася роками.

Коли Романа про це думала, її охоплювала тиха спокійна радість, ворсиста, як фрукт, порослий пліснявою: вона могла дарувати комусь відчуття повноти, вона могла дбати про когось іншого, нічого не потребуючи натомість.

Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане. Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.

Зрештою, там, звідки я родом, довіра взагалі небезпечна для життя.

Що страшніші гріхи, то невідпорніша привабливість грішників.

Це було навіть гарно: немов внутрішнє татуювання. Або візерунки на склі, вкритому крижаною скоринкою. Послання, написане невідомою мені мовою, незнаною системою символів. Нездатна його прочитати, я відчувала важливість повідомлення, його нагальність.

Нездатний витримати палючий біль усередині, він кричав на повні легені, набиті попелом і димом.

Йому немає ще навіть п'ятнадцяти років, але клавіші фортепіано тануть під його пальцями — здається, він керує інструментом за допомогою погляду, сили думки, похитування голови.

Оці фотокартки — ілюстрації до цілої епохи. В них окремі долі, любов, яка перевертає світ, і безліч смертей.

Їхній мовчазний союз повнився довірою і не зазнавав шкідливого впливу взаємних очікувань, розчарувань чи ілюзій.

Здавалося, що дужче вона хоче померти, то більше віддаляється від неї смерть.

Натомість очі цієї жінки лякали. Вони усміхалися, тільки усмішка не була ні веселою, ні лагідною.

В дитинстві я була впевнена, що в минулому, ще до мого народження, світ був чорно-білим. Що з плином часу він набрав, розвинув барви.

Хоча часи й ситуації так між собою сплетені, повростали одні в одних так, що не розплести, ніяк не розплутати, не зрозуміти, що і звідки береться, що з чим і чому поєднується.

Запах цієї жінки сприяв його спокоєві. Запах був тоненький, як високий звук. Можливо, як дзенькання кришталевих келихів.

Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.

Якщо відбувається друге, навколо проявляється так багато краси, раніше недоступної. Органи чуттів мимовільно проходять насильницький апгрейд. Від цієї краси, що дозволяє себе пізнати на долю секунди, перш ніж розпадається назавжди, дуже боляче. Вона крихка й гостра, прошиває плоть, наче розтоплене масло.