Ти велична і проста Ти стара і вічно нова. Ти могутня, рідна мово! Мово – пісня колискова Мово – матері уста.
Надійшла уже справжня осінь, з прозорим небом, з ранішніми морозами, з інеєм на травах, з павутинням на всьому.
Плине вода в широкому Імані, — гомонить срібними голосочками, плюскотить, воркоче ніжно, вабить, вмовляє, кличе і утікає, ховається в імлі.
Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце…
Сміливі завжди мають щастя.
Сонечко підбилося вгору і розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях.
А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний перлами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок.
А дощ! Аж пищить! Не пищить — на тисячу тонів заливається.
Людина − це найвеличніша з усіх істот. Людина − найнещасніша з усіх істот. Людина − найпідліша з усіх істот.
