Старі слова говорить Гудзь, а вони крають сьогодні, як нагострений ніж, наче більма з очей стинають.

Прийшов вогонь і наче випік у грудях болюче місце. Вогонь! Червоний, веселий, чистий.

Яка ти розкішна, земле. – Весело засівать тебе хлібом, прикрашать зелом, заквітчать квітами. Весело оброблять тебе.

І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…

Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим…

Пішли літа марне з світа, як лист по Дунаю...

Набігла сльоза, загризла, довелось кулаками закриті очі.

Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни халуп стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло.

Чи ви завважили, яка тo радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок?

А їй підкотилося щось під горло, душить її, і вона б’ється головою об стіл, голосить і миє сльозами тоді вже чорні руки. То доля її плакала тоді.

Гафійка сміялась дзвінким, уриваним сміхом, мов намисто низала – сама не знала чого.

Співає Маланці колос, сміється лука ранніми росами, дзвоном коси, кличуть городи синім сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись мамині груди.

Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси.

Прийшли злидні до злиднів, а з них виросла біда.

Чутки пливли як хмари, самі собою, носились в повітрі, мов пил з квіток в час красування ниви.

В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поринав у власні думки і навіть тікав од другого, проте доволі було якоїсь дрібнички – і злість тіпала обома, немов пропасниця.

Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно.

Туга, здорова, чиста – вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно. Ті очі його чарували.

Там, в кожній хаті, чогось чекають, готові, як сухий трусок, що жде підпалу. У кожній хаті цвіте надія, ростуть сподівання.

Його думки пливли далі. Такі легкі, такі прозорі, мов весняне повітря.

А з синім небом уже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спалахне сяйвом, немов од радощів.

Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий…

Але ніч темна, сліпа і глуха: вона вміє тільки мовчати.

Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, і слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м’яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами.

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси.

Бо що свої болі – пусте. Світове горе велике.

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег.

Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?

У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори.

Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс.

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом!

Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми.