Старі слова говорить Гудзь, а вони крають сьогодні, як нагострений ніж, наче більма з очей стинають.
СловаМихайло Коцюбинський, цитати
Прийшов вогонь і наче випік у грудях болюче місце. Вогонь! Червоний, веселий, чистий.
ВогоньЯка ти розкішна, земле. – Весело засівать тебе хлібом, прикрашать зелом, заквітчать квітами. Весело оброблять тебе.
ЗемляІ мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…
БільЧорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим…
БідаПішли літа марне з світа, як лист по Дунаю...
ЖиттяНабігла сльоза, загризла, довелось кулаками закриті очі.
СльозиСонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни халуп стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло.
СонцеЧи ви завважили, яка тo радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок?
ДітиА їй підкотилося щось під горло, душить її, і вона б’ється головою об стіл, голосить і миє сльозами тоді вже чорні руки. То доля її плакала тоді.
СльозиГафійка сміялась дзвінким, уриваним сміхом, мов намисто низала – сама не знала чого.
СміхСпіває Маланці колос, сміється лука ранніми росами, дзвоном коси, кличуть городи синім сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись мамині груди.
ЗемляСміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси.
СміхПрийшли злидні до злиднів, а з них виросла біда.
БідаЧутки пливли як хмари, самі собою, носились в повітрі, мов пил з квіток в час красування ниви.
ПліткиВ одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поринав у власні думки і навіть тікав од другого, проте доволі було якоїсь дрібнички – і злість тіпала обома, немов пропасниця.
ВорогСонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно.
СонцеТуга, здорова, чиста – вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно. Ті очі його чарували.
ОчіТам, в кожній хаті, чогось чекають, готові, як сухий трусок, що жде підпалу. У кожній хаті цвіте надія, ростуть сподівання.
НадіяЙого думки пливли далі. Такі легкі, такі прозорі, мов весняне повітря.
ДумкиА з синім небом уже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спалахне сяйвом, немов од радощів.
НебоХто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий…
СмертьАле ніч темна, сліпа і глуха: вона вміє тільки мовчати.
НічПрипала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, і слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м’яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами.
ЗемляІдуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси.
ДощБо що свої болі – пусте. Світове горе велике.
БільБо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег.
ЖиттяЯ себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?
СонцеУ вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори.
НічГори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс.
ГориХто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом!
СамотністьПризнаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
КосмосПісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми.
Свобода
