Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті…

Була весна весела, щедра, мила. Промінням грала, сипала квітки. Вона летіла хутко, мов стокрила,За нею вслід співучії пташки!

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки.

Не зневажай душі своєї цвіту...

До тебе, Укpаїно, наша бездольна мати, стpуна моя пеpша озветься.

Сам я вільний і ніколи Не зламав чужої волі.

А восени… Яка журба, чи хто цвіте, чи в'яне, тоді й плакучая верба злото-багряна стане.

Я була малою горда, – щоб не плакать, я сміялась.

Хотіла б я піснею стати у сюю хвилину ясну, щоб вільно по світі літати, щоб вітер розносив луну.

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари, не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, жити хочу! Геть, думи сумні!

Душа моя плаче, душа моя рветься, та сльози не ринуть потоком буйним, мені до очей не доходять ті сльози, бо сушить їх туга вогнем запальним.

Знов весна, і знов надії в серці хворім оживають, знов мене колишуть мрії, сни про щастя навівають.