Можна смерть лише смертю здолати, Тільки в цім таємниця буття.

Літо росте й проростає крізь все, — Ссуть коріння і пружаться віти, Кожна квітка солодку ваготу несе, Туго — персами воздуху — вітер.

Але сонце не згасло. Горить, Незворушне, байдуже тіло, І освітлює тишу безсилу Летаргічних століть.

Вже ніч накреслює прозоро-сині тіні, Вже зорі глянули. І сяє, сяє тьма.

Червоним полум'ям півоній і троянд, Крихкою пристрастю ірисів ледве-пряних Пашіло пополудня в квітнику.

Як в нації вождів нема, Тоді вожді її — поети.

Від полонини віє прохолода. Чим вище, тим трудніш безкрилий крок Людини. Та зате ж яка свобода в цих хвилях гір, в срібних нитках річок.

Не тільки для традиційного відзначення історичних дат варто глибоко застановлятися над минулим, бо найбільш неспірною вчителькою життя є історія.

Може найважнішим з наших завдань, як національної спільноти, було, е і буде: пізнавати себе.

Скільки ніжности в Ваших долонях, скільки зоряних в зорі казок... Знов палаю в солодкім полоні, знов Сахара, жага і пісок.