І ще вам треба знати: бійтеся часу, коли людство перестане страждати і помирати за ідею, бо ця риса є основою людства, бо це єдина риса, якою людина вирізняється між усіма створіннями Всесвіту.

Усі її думки та дії були тепер присвячені істоті всередині — дитині. Вона й тепер балансувала навшпиньках заради дитини. Увесь світ тепер їй здавався при надії, і вона мислила лише термінами материнства і продовження роду.

Карі очі, здавалося, зазнали всіх можливих трагедій і, переживши страждання й біль, піднялися до вершини спокою та надлюдського терпіння.

Мо’, усі люди — частки однієї великої душі.

Ця земля, ця червона земля, укорінена в нас; потопи, пил, посуха — усе це в нас.

Вона була суцільною таємницею — саме зараз, коли чекала дитину, таємниці та недомовки, здавалося, мали приховані смисли.

Чоловіки були безжалісні, тому що минулого не повернути, але жінки знали, що минуле ще не раз нагадає про себе найближчим часом.

Смерть дружини й подальша самотність лишили на ньому тавро, випекли почуття провини й сорому і неподоланну самоту.

Люди тікають від жаху, лишаючи його в минулому,— і дивні речі відбуваються з ними: одні — до болю жорстокі, а інші — настільки прекрасні, що віра не покине мандрівців уже ніколи.

Кінцева, зрозуміла функція людства — це м’язи, знудьговані за роботою, це розум, який прагне творити,— ось що таке людина.

Настільки люблю людей, що аж іноді переповнююся по вінця, серце кров’ю стікає.

Закон міняється,— сказав він,— а потреби лишаються. Ти маєш право чинити так, як повинен.

Але краще спокій, ніж радість. Він непорушний.

Це дуже багато — проживати безліч життів. Спочатку здається, що нам під силу й тисячу життів прожити, але потім виявляється, що життя лиш одне.

Ось що можна повідати про людину: коли теорії змінюються й зазнають краху, коли школи та філософські вчення, національні, релігійні, економічні облуди виростають і розпадаються — людина дерзає, продирається вперед, з болем, іноді манівцями. Ступивши вперед, вона може відступити, але тільки на півкроку, ніколи на повний крок.

Кажу собі: а мо’, це й не гріх. Мо’, просто люди такі. Мо’, дарма себе бичуємо, виганяючи диявола.

До чорта! Нема гріха і нема чесноти. Є просто речі, які люди роблять. Це все частка одного й того ж. І є речі, від яких приємно, а є такі, від яких неприємно, але як кожна людина маю право це сказати.