Він завжди думав про море як про la mar, як кажуть про нього іспанською ті, хто любить море. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку.

Перебираючи найяскравіші свої спогади, підсумовуючи пережите, я впевнююся, що найкращих годин, котрі були в моєму житті, мені б не дало ніяке багатство. Не можна було купити дружбу Мермоза, дружбу товариша, з яким нас назавжди зв'язали разом пережиті випробування.

Місто являло собою лише великий корабель, повний люду, що вижив у знегодах, і весь той люд без кінця метушився, очищаючи свою плавучу оселю від бур'яну та іржі.

Багатство було для неї ніби конечною умовою чесноти, брак якої позбавляв би чесноту заслуги і чару. Для неї це були поняття такі близькі, що, зрештою, чеснота і багатство помінялись у неї прикметами.

Брати переглянулись, залягла тяжка гнітюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покійник. Ні, наче на столі стояла скринька з динамітом, що від найменшого руху могла раптом вибухнути.

Хворому потрібна ласка, йому хочеться мати якусь підтримку, і це річ цілком природна. Але в Орані все вимагає доброго здоров'я: і примхи клімату, і розмах ділового життя, убозтво оточення, короткі сутінки й непевної вартності розваги. Хворий там по-справжньому самотній.

Начебто звичайнісінька квітка, бур'ян, якого ніхто не помічає. А от для нас – благородна рослина, кульбаба. Якщо довго на них дивитися – і очі пропалять.

І тоді ви мені пообіцяли… та й тисячу разів нагадували ви свою обіцянку за тих солодких днів, що настали потім. І обіцянкою дихав кожен погляд ваших очей, кожен дотик вашої руки, кожен звук, що його зронювали ваші вуста.

І густа, широка, могутня радість, як вода у повідь, сповнює мою душу.

А думки на-диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стрівожених, наляканих; вони кидаються то туди, то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.

Я допевнився, що тієї миті, коли я дозволю собі подружитися з жінкою, я сам стану самолюбивим тираном. Жінки все псують. Впустиш жінку у своє життя — і переконаєшся, що вона гне в один бік, а ти — в другий.

Питання: як досягти того, щоб не марнувати часу? Відповідь: відчути час в усьому його плині.

Щоб керувати собою, використовуй свій розум; щоб керувати іншими, використовуй своє серце.

З новим днем приходить нова сила і нові думки.

Сміливість більш захоплююча, ніж страх, і в довгостроковій перспективі вона легша. Нам не потрібно ставати героями за одну ніч. Просто крок за кроком, зустрічаючи все, що трапляється, бачачи, що це не так жахливо, як здавалося, відкриваючи, що маємо силу дивитися цьому в очі.

Ми завжди на когось намарно чекаємо вдома. Ми завжди в чомусь не чуємо душі, що не може нам відповісти взаємністю. Минає час, і ми вже хочемо знищити це щось, чим би воно не було, аби тільки не краялося через нього серце.

Чолом тобі, синє, широкеє море!
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило — чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний псалом.

Нема скарбу дорожчого, аніж спільні спогади, пережиті разом тяжкі години, сварки, примирення, душевні поривання.

Щастя ніколи довго не триває. Щастя все – день, година, одна хвилина.

Коли жінка зазнає невдачі, це набагато серйозніше, ніж коли зазнає невдачі чоловік, бо пересічна людина приписує цю невдачу не особистості, а тому факту, що вона жінка.

Яку відстань прокладає між нами наш внутрішній світ! У світі де все живе тягнеться до живого… тільки люди у цьому світі створюють собі самотність.

Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування.

Мабуть, сонце подібне на квітку
І цвіте годинку влітку.

Весна — паскудний час, неспокійний, розхрістаний, безглуздий.

Всі люди за своєю природою прагнуть знання.

Чоловік рідко цінує жінку як слід, аж поки втратить її.

Наперекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!

Писання в якомусь сенсі — це викидання людиною назовні своїх кюв'єрових трубок. Порожнисті, вони набирають із зовнішнього середовища соків, набухають. Писання — це теж захисна реакція. Клейкі сіті слів ловлять і знерухомлюють у собі те, що так важко окреслити й осягнути: страхи, гнів, розпач, заборонені почуття, реакції на нестерпність життя.

Петро — художник, він живе у світі образів та обрисів, у фактурах, вигинах і заламуваннях світла. Він милується грудками сирої землі, битим склом, калюжею розлитої нафти. А найдужче — мерцями, для яких робить пам'ятники. Хоча ні, найдужче — Аделею, для якої ще за життя збудував мавзолей.

Ноги, навіщо ви мені, коли я маю крила, щоб літати?

Ти ціле життя пропрацював у полі, бо мусів там працювати, і якось скосив своє визріле власне життя. Ти знав, що воно твоє, і все ж таки скосив його. Потім ти повернувся додому, перевдягнувся у святошне, твоє серце зупинилося, і ти помер.

Франсуаза не розуміла ще тоді, що найлютіші вороги наші не ті, що нам перечать і намагаються переконати, а ті, що роздмухують чи самі розпускають найприкріші для нас чутки, і гадки не маючи знайти їм бодай якесь виправдання.

Обоє як живі, ніби сплять,— смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться — чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі...

Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати забруднене, загиджене мною моє існування.

Тяжка праця розкриває людську душу аж до самої глибини.

І в ту ж мить у мої очі б'є світло місяця. Він підліз до самого вікна і блідо посміхаючись, неначе пійманий на чомусь стидкому, не кліпаючи дивиться мені в лице.

І я в чаду солодких мрій
Припав до уст і млів,
Той поцілунковий напій
Мене труїв, труїв.

Тепер я вже не гасну, лишаючись наодинці з собою; не хапаюсь до людей. Навпаки, мені здається, що тепер я з ними пригасаю.

Боже, як мало людині треба, щоб вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного струмочка в розстібнутім пальті; стоїш, прижмуривши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей соняшного, прилиплого тепла; слухаючи бо-зна що в собі й вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно.

Але тут моя казка кінчається: глухий біль, старий, як давня рана, болюче ниє в мені.

Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією. Всемогутній 'Амба', славніший за самого Арсеньєва і екзотичніший за все на світі. Володар дум і об'єкт молитовного екстазу та жаху не тільки в того наївного Дерсу Узала, а й в цілого цього екстериторіального світу.

Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила.

Мо’, усі люди — частки однієї великої душі.

То вип'ємо ж за того, хто в дорозі цієї ночі; нехай йому стане харчів; хай його собаки не підіб'ються; хай сірники в нього не відвологнуть. Поможи йому, Боже!

Його очі враз спалахнули жадібністю, наче в голодного, що раптом побачив їжу. Поривчастою ходою, перевальцем підступив він до столу й побожно торкнувся книжок. Переглядав заголовки, імена авторів, читав уривки тексту, пестив кожен том очима й руками.

Від тих спогадів Андрієве серце набрякло, і він одчайдушно жене геть від себе те, що сьогодні сталося і що хоче перекреслити все найкраще в його житті, ношене, як найкращий скарб, при собі завжди і всюди.

Він опустився на коліна, закрив мертві очі, відсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола і — нагнувся низько-низько та й поцілував те пасемко... Він зробив це машинально. Ніби з рідним батьком прощався,— йому здалося, що оце їх тільки двоє лишилося в усьому світі й вже один з них мертвий...

Багато людей увійдуть і вийдуть з твого життя, але тільки справжні друзі залишать сліди у твоєму серці.

Він знав цю тишу. Він знав, що у будинку витає смерть. Це була смертна тиша.

Земля допомагає нам збагнути самих себе, допомагає краще, ніж будь-які книги. Бо вона опирається нам. Людина пізнає себе, долаючи перешкоди.